Деражня – місто в Україні, центр Деражнянського району Хмельницької області, є одним із древніх населених пунктів Подільського краю. Населення складає 10085 мешканців (на 01.01. 2019). Місто розташоване на річці Вовк, за 45 км від м. Хмельницький. Залізнична станція на лінії Жмеринка – Гречани  Південно – Західної  залізниці. Площа міста 1619,6 га.

   Деражня заснована у 1431 році. День міста 30 червня.

   Назва “Деражня” в епоху середньо­віччя була досить поширена на Поділлі. Вона давньоруського походження і означає місце первинного обробітку деревини. За іншою версією назва міста від  караїмського слова “дер Ажня” – лiс.

   Археологічні знахідки свідчать, що територія сучасного міста була заселена ще у ІV-ІІ тисячоліттях до н. е..

Найдавніші відомості про Деражню ХV сто­ліття. В 1431 році король Ягайло записав якомусь Дедриху 100 гривень на Деражню. В 1469 році Деражня належала Яну Одровонжу. У власності Одровонжів Деражня залишалася до 1538 року, коли була викуплена польською королевою Боною і зарахована до станових королівських маєтків.  

З 1485 року за розподілом короля Казимира Деражнею володіли Андрій Лащ та Катерина Лащова (до 1522 року), яку інколи йменували Деражнянською. Після смерті Катерини Лащ Деражня була поділена між її дочками – Оленою  Сановичевою і Маргаритою Підчашиною. Маргарита і її сини володіли своєю частиною аж до викупу її королевою Боною. Іншу, Одровонжову частину, з королівського дозволу у Сановичів 1532 року викупив Фрідріх Калінський, від прізвища якого друга Деражня отримала назву Калінська — згодом Кальня-Деражня. Свого часу Кальню-Деражню називали ще Матвійовою (так звали чоловіка Катерини Лащової).

У другій половині ХVІ століття задумано було тут заснувати місто, але здійснити це не вдалося. За ревізією 1552 року виявляється, що у новоствореному місті (або містечку) осіло 7 чоловік, але 4 загинули від мору. Населення збільшувалося повільно, оскільки глинисті ґрунти не дуже приваблювали пере­селенців. Та найбільшою перешкодою до інтенсивного заселення цих земель були часті напади кримських татар. У 1567 році Деражню розорили татари, однак жителі повернули­ся на попелище. У 1570 році поселення знову пережило напад ординців. Того року в Деражні налічувалося 13 тяглих селян. І все ж якраз тоді вона була перейменована із села у місто.

На початку ХVП століття Деражня як адміністративна одиниця входила до Барського староства, яке було підрозділом Летичівського повіту. Вона поступово перетво­рюється на один з ремісничих і торговельних центрів Поділля. Бажаючи мати більше надходжень до казни від ремісничо-торговельної діяльності міст, польський уряд і магнати з середини ХV ст. почали надавати їм право на самоврядування — так зване магдебурзьке право. Цю прогресивну форму міського самоврядування Деражня отримала в1614 році від короля Сигизмунда III. У цей час у Деражні налічувалося майже 3 тисячі мешканців. Аж до XIX століття в офіційних документах Деражня називається містом. У середині ХVІІ століття тут, крім міщан, проживав 41 селянин у т.ч. 31 осілий, 2 урочні, 8 вільних, а також 5 служок (у замку) і мельник.

   За час перебування у складі Барського староства Деражня мала різних покровителів з числа старост. Зокрема, з 1612 року, коли поєднали посаду старости з булавою наказних гетьманів, цю посаду обіймали відомі державні і військові діячі Речі Посполитої: Станіслав Жолкевський, Станіслав Конецьпольський, Микола Потоцький, Богуслав Радзивіл, Іван Виговський.

   Під час визвольної війни 1648-1654 р.р. в районі Деражні не раз точилися бої між козацькими й шляхетськими загонами. Спустошення, вчинені польськими жовнірами, часті епідемії зумовили занепад економіки міста. В 1661 році в Деражні залишилося тільки 21 господарство, з якого брали податок.

1734 року на Правобережній Україні розгорнувся гайда­мацький рух. Загони гайдамаків діяли і в районі Деражні.

У 1793 році Правобережна Україна відійшла до Росії. За територіальною реформою Деражня належала до Летичівського повіту Подільської губернії, а в 1804 році стала волос­ним центром. В усіх юридичних актах вона проходила як містечко. І дійсно, ні за кількістю населення, ні за розвитком економіки Деражня не могла вважатися містом: вона мала менше тисячі жителів.

Наприкінці 70-х років ХVШ століття від Любомирських Деражня перейшла до банкіра Теппера, однак він розорився і в 1800 році містечко дісталося Берному, який володів ним лише один рік. З 1801 по 1825 рік Деражня перебувала в руках графа Підчашого, а потім – польського  поміщика Рациборовського.

   За національно – релігійним складом мешканці поділялися на православних, католиків і євреїв. До перших двох груп належали переважно селяни. Євреї утворювали торгово-ремісничу частину населення. Станом на 1897 рік у Деражні було зареєстровано 3300 євреїв, що складало 68 відсотків від загальної кількості мешканців містечка.

   Як і вся довколишня місцевість, Деражня пов’язана з діяльністю народного ватажка – повстанця Устима Кармалюка.  У містечку він разом зі своїми співучасниками бував не один  раз, переховувався тут від переслідування властей.

Інвентарна реформа, проведена на Правобережній Україні в 1847-1848 р.р. дещо обмежила феодально-кріпосницький гніт.

У 40-60-х роках XIX століття в містечку з’явилися невеликі промислові підприємства: свічкова фабрика, цукроварня, винокурня, броварня, цегельний завод, які належали поміщикам Рациборовським.

   Важливе значення у подальшому розвитку промислового та сільськогосподарського виробництва в Деражні належить залізниці, що пролягла тут від Жмеринки до Волочиська. У 1900 році через новозбудовану станцію Деражня пройшов перший магістральний паровоз.

   Перший навчальний заклад – однокласне  земське училище в Деражні засновано в 1865 році. Крім земського, в містечку з 1897 року діяло приватне початкове училище для дівчаток, за навчання яких батьки сплачували 2 руб.50 коп. на місяць.

   В 1905 році в Деражні діяли: православна церква, католицький костьол, 6 єврейських молитовних шкіл, міністерське однокласне сільське училище, два приватних єврейських училища, поштово-телеграфна контора, камера мирового судді, камера судового слідчого, станова квартира, урядницький пункт, волосна управа, сільський банк, міщанська управа, лікарня, канцелярія судового пристава, споживче товариство, вільно-пожежна команда, водяний млин, аптека, 2 аптечних склади, книжковий магазин, 7 заїжджих дворів.

   Під час першої світової війни 1914-1916 років у Деражні  дислокувалися підрозділи VП армії.

   Повалення царського самодержавства в лютому 1917 року  викликало помітну активність у житті Деражні. Перебуваючи у прифронтовій смузі, Деражня потрапила у вир подій, викликаних посиленою пропагандою різних партій, особливо більшовицької. Деражню не обминула громадянська війна, єврейські погроми, колективізація 1920-х, штучний Голодомор 1930-х.

   Впродовж грудня 1918 – січня 1919 року в районі Деражні точилася запекла боротьба між загонами УНР і збільшовиченими партизанами. До листопада 1920 року Деражня не раз переходила з рук в руки.

   Під час Української революції на початку серпня 1919 року силами Сьомої Львівської бригади Української Галицької армії спільно з повстанцями полковника Висоцького місто було визволене від російсько – більшовицьких окупантів. В місті деякий час влітку 1919 року розташовувалася Ставка Начальної Команди Української Галицької армії. 16 листопада 1920 року частини Армії  УНР після запеклих боїв з більшовиками здобули Деражню. 18 листопада частини 60-ї стрілецької дивізії у взаємодії з полками 8-ї червонокозачої дивізії захопили Деражню й остаточно встановили радянську владу.

   Після ліквідації повітів у березні 1923 року Деражня стає районним центром. У ній створюється селищна рада.

   У 1925 році в районному центрі налічувалося 711 госпо­дарств, 5550 жителів. У селищі працювали індустріально-технічна профшкола і три загальноосвітні школи. Велася боротьба з неписьменністю, адже до 1926 року 2377 жителів не вміли ні читати, ні  писати.

   У 1929 році в Деражні, як і по всьому Поділлю, почалася примусова колективізація. Вслід за насильницькою колективізацією й голод 1932-1933 років.

На початку 30-х років у Деражні став до ладу маслозавод, торфодобувне підприємство, в 1933 році дала перший струм електростанція. На той час тут діяли дві сільські ради — українська і єврейська.

В 1935 році у Деражні створено МТС. З 1940 року в селищі працювали вже 2 електростанції, які забезпечували енергією місцеву промисловість. У передвоєнні роки зміцніли колгоспи. Але Деражні, як і всій Україні, довелося пережити страшні роки репресій 1937-1938 років, коли тисячі людей загинули безневинно.

У 1938 році завершено будівництво двоповерхової середньої школи. У трьох школах селища здобували знання 1326 учнів Для дітей дошкільного віку обладнано два дитячі садки на 65 місць. До послуг жителів були клуб, три бібліотеки з фондом близько 18 тис. книжок, кінотеатр.

Та вже з перших днів війни багато з того, що деражнянці створили своїми власними руками, своїм розумом, енергією, перетворилося в руїни. Фашистська авіація розбомбила вокзал, нафтобазу, склади райспоживспілки і заготзерна, залізничні склади, чимало будинків.

11 липня 1941 року гітлерівці захопили Деражню. Почалися роки окупації. На облік було взято все єврейське населений району, а згодом його зігнали у гетто, яке проіснувало до 5 вересни 1942 року. Того дня в яру за Деражнянським цегельним заводом гітлерівці розстріляли 1848 громадян єврейської націо­нальності, переважно стариків, жінок і дітей. Наступного дня вбили ще 1800 чоловік. На каторжні роботи до Німеччини окупанти вивезли 135 юнаків і дівчат.

В ході Проскурівсько-Чернівецької операції (березень 1944 р.) війська 1-го Українського фронту 25 березня зайняли селище і залізничну станцію Деражня.

   До середини 1950-х років в місті діяло підпілля ОУН–УПА.   

  За повоєнні роки в Деражні збільшилась кількість промислових підприємств. Почали працювати цегельний завод, фабрика побутової хімії, комбінат побутового обслуговування, харчокомбінат, плодоконсервний і маслоробний заводи, друкарня, районне об’єднання “Сільгосптехніка». В селищі інтенсивно велося будівництво житлових будин­ків. Поряд з індивідуальними будинками з’явилися багатоповерхові комунальні.

В 1985 році був прийнятий в експлуатацію Деражнянський цукровий завод потужністю обробки 6 тисяч тонн цукрового буряка за добу. На жаль, через кілька років він припинив свою виробничу діяльність.

З 28 грудня 1987 року селище міського типу Деражня Указом Президії Верховної Ради УРСР було віднесене до категорії міст районного підпорядкування.

В 1991 році Україна стає незалежною державою. Політичні події відзначилися і на житті міста.

Проведено реконструкцію міського парку культури та споруджено Меморіал Слави.

Влітку 1996 року на залізничну станцію прибув перший електровоз.

2000-го року закінчено та введено в експлуатацію оновлений міський залізничний вокзал.

На початку грудня 2001 року на залізничній станції відкрито музей Південно – Західної залізниці та Бориса Степановича Олійника, який 19 років очолював столичну магістраль та був першим головою Укрзалізниці.

В 2001 році розпочинається газифікація міста. Особливо широко розгорнулася ця робота 2002- 2005 роках.

Працюють комунальні служби. Розвивається малий бізнес. Створюються малі приватні підприємства. Відновлюється робота з надання послуг автобусного перевезення. Розвивається спортивна та культурна галузь, створюються клуби, поліпшується суспільне життя. Ведеться робота по облаштуванню вулиць міста. Вишукуються можливості для економічного розвитку міста, поліпшення санітарного стану, підвищення матеріального стану життя населення.

З початком війни на Сході України і в наше місто приходять страшні звістки про загибель деражнянців. Жителі міста, схиляючи голови біля Дошки пам’яті Героїв АТО і Майдану, вшановують героїзм справжніх патріотів, які загинули забезпечуючи національну безпеку і оборону країни, даючи відсіч, стримуючи агресію  Російської  Федерації в Донецькій та Луганській областях, виборюючи українську незалежність та право жити на власній землі.

Мешканці Деражні пишаються вихідцями зі свого міста, які здобули визнання і славу своїми героїчними подвигами, своєю працею в різних сферах виробництва, культури, суспільного життя. Серед видатних уродженців – «кіборг» герой України – Іван Зубков,  доктор медичних наук І. Лернер, диригент, заслужений артист України Василь Гулько, майстриня художнього ткацтва О. Попова, майстер художньої кераміки В. Швець, генеральний хорунжий Армії Української Держави – Левко  Дроздовський, Герой Радянського Союзу Петро Стрілецький.

У Деражні частково збереглася забудова кінця XVIII — початку ХХ ст., серед якої 9 споруд визнані пам’ятками архітектури місцевого значення.

Перелік пам’яток та об’єктів культурної спадщини м. Деражня:

Особняк поміщика В.Ф. Раціборовського 1780 року вул. Подільська, 1

(сьогодні – районна лікарня).

Особняк 1894 року вул. Миру, 50.

Житловий особняк кінця ХІХ ст. вул. Миру,77.

Волосне правління 1901 року вул. Шкільна, 14.

Особняк остання чверть ХІХ ст. вул. Проскурівська, 1.

Початкове училище друга пол. ХІХ ст. вул. Шкільна, 1.

Особняк адвоката Периторіна початку ХХ століття (у радянські роки –             

школа, будинок школяра), прибутковий будинок 1912 року.

Будинок, в якому знаходився штаб кавалерійського полку червоного козацтва 1919 року вул. Миру, 79.

Будинок, в якому розташувався штаб 2-ї бригади 2-ї Української радянської дивізії Майдан Привокзальний, 6.

  Пам’ятний знак жертвам політичних репресій.

  Пам’ятний знак жертвам Голодомору.

  Братська могила жертв фашизму урочище «Германове».

  Братська могила радянських воїнів вул. Миру, 13.

  Єврейське кладовище XVIII-XX ст. по вул. Проскурівській.