Дера́жня — місто в Україні, центр Деражнянського району Хмельницької області, є одним із древніх населених пунктів Подільського краю. Населення складає 10346 мешканців (перепис 01.01.2015). Місто розташоване на річці Вовк, за 45 км від Хмельницького. Залізнична станція на лінії Жмеринка — Гречани Південно-Західної залізниці. Площа міста займає 1619,6 га. і складається з 4-х основних районiв: Мiстечко, Цукровий завод, Центр та Криничне. Статус міста отримало в 1987 році.

Деражня заснована у 1431 році. День міста : 30 червня.

Є декілька версій щодо походження назви міста. Однією з них є походження назви міста від караїмського слова “дер Ажня” — лiс.( Караїми – це невеликий народ, який сповідує єврейську релігію  – іудаїзм).  У лiсi росло багато дерев, а також водилося багато вовків. Вiд них отримало своє iмя рiчка Вовк, довжиною 70 кiлометрiв, на якiй розмiщено мiсто, та її притока. Існує також версiя, що назва мiста, походить вiд древньо-російського слова «Деражня», що означає “мiсце, де обробляють древесину”.

Відомо, що у  1469 році Деражня  належала Яну Одворонжу. В XVI ст. Деражня входила до королівщин, що належали Барському староству.

Письмову згадку про Деражню знайдено в турецьких документах 1542 року. Там зазначено що Деражня це маленьке козацьке поселення. Деражня вiдноситься з 1538 року до Барського староства в складі Великого князiвства Литовського, а з 1569 року до Летичівського повіту Подільського воєводства у складі Речі Посполитої. В 1552 році тут жило лише 11 людей, четверо з яких загинуло від епідемії. Монголо-татарська навала докотилася до Деражні у 1567 році. Під владою Речі Посполитої в 1614 році містечко отримало Магдебурзьке право на прохання старости Жолкевського. Пізніше було подароване гетьману Івану Виговському.

На самому початку повстання 1648 року Деражня була захоплена козаками Богдана Хмельницького. У 1672 році перейшла під владу Туреччини. В 1682 році війська польського гетьмана Яна Собеського перехопили Деражню від турків. На початку XVII-го століття Караїмська громада була знищена загонами Б.М. Хмельницкого .

Протягом XVIII i XIX століття Деражнею володіли різні польські пани. В першій половині XVIII ст. Деражнею володів ксьондз Антоній Любомирський. Він сприяв будівництву тут першого дерев’яного костелу.

Після смерті Любомирського (1761 рік) деражнянські маєтності перейшли до Петра Ошаровського, а у 1776 році стали власністю Адама Понінського (1732-1798). В грудні 1779 року Деражня і навколишні села: Гатна Деражня, Старий Майдан, Криничне, Нижнє, Майдан Гатнянський,  Коричинці Волоські і Коричинці Пилипові були продані відомому банкіру Петру Тепперу за 1600000 лір. Банкір доклав чимало зусиль для розвитку  міста. Він побудував серед лісу, поблизу Деражні фабрику із пошиття одягу, де працювали німці, заснував нове поселення, яке назвав Теперівка.  

У 1780 році Теппер заклав садибу, що складалася з двоповерхового палацу(тепер тут розміщуються відділення районної лікарні), двох будівель присадибного парку, через який протікала річка.

Але у 1799 році банки Теппера збанкрутували. За 45 років місто та його околиці змінили декількох власників. У 1803 році місто Деражня із селами Гатна, Теперівка дісталися Климентію Берному,  в 1807 році – Михайлу Чуцькому. Деражню, Гатну, Теперівку (чисельністю 352 чоловічих душі) у 1820 році викупив Ігнатій Мошинський за 57000 рублів. Згодом місто перейшло у володіння Юзефи Мошинської . Пани Мошинські володіли містечком і навколишніми селами з 1820 по 1844 рік.

З XVIII  століття Деражня стала єврейським містечком і залишалося їм до 1941 року.  У 1734 єврейська громада постраждала від нападу гайдамаків. У 1810-30-х роках євреї Деражні надавали підтримку загонам Устима Кармалюка за що були покарані. Основне заняття населення в ХIХ столітті  були торгівля і ремесла ( розвивалася  суконна мануфактура ,  працювали пивний, цукровий, винокурний, цегельний і інші заводи) .

В 1844 році Деражню купив Станіслав Раціборовський. Він і його нащадки були останніми власниками містечка. Наприкінці 1860-их років почалося будівництво залізниці що значно сприяло економічному розвитку Деражні. Населення зросло з 1201 людей у 1873 році до 6118 людей у 1897 році коли до Деражні дійшла залізнична колія і залізничну станцію було збудовано. Єврейське населення становило на той час 5230 людей.

Під час Першої світової війни Деражня була вузлом постачання на фронт, коли ешелони проходили станцію кожних 15 хвилин. Після перевороту у жовтні 1917 року Деражню не обминула громадянська війна, єврейські погроми, колективізація 1920-их, штучний голодомор 1930-х років.

11 липня 1941 року Деражню окупували німецькі війська. Під час окупації в Деражні знаходилось єврейське гетто. 20 вересня 1942 року німецька оперативна команда  розстріляла все єврейське населення містечка, а також циганське населення Вовковинців  – майже 4000 чоловік. 25 травня 1944 року Деражню зайняла радянська армія.

На початку вересня 1970 року на місці трагедії відкрито єврейський меморіал.  

На початку грудня 2001 року на станції відкрито музей Південно-Західної залізниці та Бориса Степановича Олійника, який 19 років очолював столичну магістраль та був першим головою Укрзалізниці. В експозиції музею показаний розвиток залізничного транспорту від часу його зародження по сьогоднішній день, історія станції (особливо в ХХ столітті), а також створений меморіальний куточок Б.С. Олійника.

У Деражні частково збереглася забудова ХІХ — початку ХХ століть, серед якої 9 споруд визнані пам’ятками архітектури місцевого значення. Зокрема, привертають увагу особняк Раціборовського ХІХ століття (нині — районна лікарня), особняк адвоката Периторіна початку ХХ століття (у радянські роки —школа, будинок школяра), прибутковий будинок 1912 року.